Ядвіга Мізінська
Люблінський університет ім. М.Кюрі-Склодовської

 naglowki BeslowyDialog www
„Спливаю кров’ю. Слово – це терня „.
Rabi Semane
 
„Коли діалог почнеться, хто, крім мене, його перерве? Реальність, яка є пісок і Небуття, яке є блакиттю, це мої два горизонти. І яке це має значення, якщо я ступаю по одному,  а очі підіймаю  до іншого? „
 
Дві наведені вище цитати походять із чудової книги Едмона Жабеса „Книга Юкела” з післямовою Моріса Бланшо під назвою „Книга питань”. Унікальність цієї праці подвійна. По-перше, вона складається з непов’язаних фрагментів - наче уламків давньої цілісності. По-друге, це посмертна розмова двох закоханих: „Від самогубства Юкела до смерті Сари кожна сторінка є очікуванням і голосом релігії „ (з обкладинки).  Насамперед, однак, тому що це говорить про прагнення налагодити діалог там, де він, здається, є зовсім неможливим, оскільки або співрозмовники-коханці померли або хоча все ще живуть, то поділяє їх ненависть чи байдужість.
Одним словом, вирішує питання про „неможливу розмову”, хоча  в той же час необхідну. Це також стосується й нинішньої ситуації, коли світ соціальних зв’язків порушений, як у хасидському поданні про tikkun - розбитті божественних сосудів, із яких просочилося світло і розсіялося на окремі іскри. Порятунок відбудеться тільки тоді, коли вони повернуться в одне місце. Доти кожна з цих іскор не відчуває себе ізольованою і самотньою.
Тим, що зумовлює аналогію цієї красивої легенди із сучасністю,  є не тільки нинішня ескалація релігійної й політичної ворожнечі та ненависті між таборами, які  конфліктують, а й величезне посилення недовіри в тій же громаді. Політична трансформація, що відбувається в Польщі, нашу націю, якій вдалося впоратися із зовнішнім ворогом, поділяє на політичні фракції, неспроможні домовлятися  одна з одною. Однією 
з перешкод на цьому шляху є те, що кожна з них словам, які звучать так само, надає іншого змісту. Це також стосується окремих осіб, оскільки  кожна людина дивиться на реальність з іншої точки зору й оцінює її через призму індивідуального світогляду.
Позірно говорячи тією самою, рідною мовою, але не вступаючи в діалог, мовці один одного ображають і ранять. Це явище настільки поширене, що з’явилася для нього спеціальна назва hate speach - мова ненависті. Щоб протидіяти їй, винайдено політичну коректність, яка, своєю чергою, штучно „прикрашає” і спотворює реальність в ім’я уявної згоди. Так, для лікування хвороби „образливих слів” винайдено позірне remedium „заборонених слів” і „лицемірних слів”. 
Виникає питання, чи є третій шлях, який би дав змогу уникнути як «тернистих слів», так і слів «шовковистих», бо і перший, і другий шлях не  еретинаються спільними сенсами. Тому що перший виражає переважно негативні емоції, натомість другий взагалі придушує справжні почуття. Річ, яка має бути рівною мірою неназваною й неописаною, вислизає від них.
 
*
Оригінальну відповідь на це питання пропонує ГРА Романа Пукара, уможливлюючи порозуміння взагалі поза словами.
Засадою цієї ГРИ є звернення до зовсім іншого способу вираження - „мови” ліній і колірних плям. Іншими словами, такого, який спонтанно вміє використовувати кожний, починаючи від дитини до неписьменного. Замість вербальної мови, вразливої до неоднозначності окремих слів, тут діє „невербальна мова”, яка потребує тільки участі рук і очей. Натомість урухомлює справжні емоції та почуття, які в реальній бесіді часто ми намагаємося приховати або замаскувати. 
Як і будь-якому геніальному винаходові, ГРІ властива абсолютна простота. Для неї досить квадратного аркуша паперу й кольорових фарб чи олівців. Двоє „співрозмовників” сідають один навпроти одного й по черзі кидають на білий квадрат барвисті візерунки.
Це відбувається так, що спочатку різні „монологи” мають зустрітися один з одним і перетворити на діалог, хоча ГРА не має зовнішніх правил. Не існує в ній ані наказів, ані заборон. Кожний може робити все, що він хоче, за його власними бажаннями і потребами. Також не заборонено переходити один одному дорогу.
Незважаючи на цю зовнішню необмежену свободу ГРИ, під час неї  складається і виявляється певна її таємнича внутрішня логіка. А саме волею-неволею  партнери починають спілкуватися без слів, одними жестами  озброєних пензлями чи олівцями долонь, керованих частково емоціями, частково Логікою Білого Квадрату, з якого не можна втекти. З початку кожний заповнює його на „своєму полі”, але в якийсь момент - заходить на «чуже». У результаті виявляється, що початково два окремих зображення неминуче зливаються в одне спільне. Ніхто не планує цього заздалегідь, але, однак,  це відбувається! Те, що здавалося „приватним”, спонтанним, у підсумку виявляється спільним у так вузькому значенні, що „твоє” накладається на «моє» і змішується з ним.
Але найбільшою несподіванкою, яка зумовлює те, що гештальтисти називали «переживанням ага!», є момент, коли ведучий пропонує партнерам  помінятися місцями. Тоді надходить момент одкровення: партнери усвідомлюють, що особа vis-a-vis  весь час бачила щось зовсім інше, ніж я! І, звичайно, рівною мірою це стосується й мене. Тієї самої хвилі обидва спостерігаємо, що раніше ми бачили свої зображення „догори ногами”.
Отже, не маючи потреби читати лекцію з соціології знання, яка оперує  поняттями „точки зору”, „кут огляду” і „синтез перспектив”, ми відчуваємо факт неминучого незбігу наших оглядів речей. Понадто, ми усвідомлюємо також партикуляризм власної перспективи як однієї з багатьох можливих. Однак, ми стверджуємо, що, незважаючи на це, ми можемо створити спільний образ, який містить приховану під замальованою поверхнею історію його створення. Ведучий ГРИ може її фотографувати або знімати камерою, а потім на прохання гравців відтворювати,  і тоді ми можемо подивитися на відстані, як на початку „війна” кольорових плями переходить поступово в «мир».
Властива ГРІ магія зумовлює те, що люди, які бачаться вперше або знайомі протягом тривалого часу і ставляться до себе вороже, на свій подив можуть побудувати більш чи менш гармонійну спільність зображення. А коли вони наважаться кілька разів зіграти, усвідомлюють, що вона все більше поглиблюється, впливаючи при цьому на їхні реальні життєві стосунки. Після хоча б однієї  „гри” вони стають ближчими один одному і зацікавлюються партнером.
Гра також показує, що насправді ніхто не є в кінцевому підсумку приреченим на  самотність чи нерозуміння іншими. Оскільки участь у ній – це процес, і кожна гра має свою власну унікальну, збережену в ній історію, яка створюється рівною мірою двома партнерами, тому мимоволі - і іноді навіть проти волі! - встановлюється між ними спільність. Зокрема, спільність початкового нейтралітету, подальшої боротьби і, нарешті, - остаточного порозуміння. Один із найбільш загадкових ігрових етапів – це той, коли обидві сторони, обходячись без слів, в ту саму хвилину відкладають „інструменти”. Інтуїтивно відчуваючи, що досягнули порозуміння.
Ще однією рисою ГРИ, окрім гармонізації вихідних, взаємно незнаних позицій, є те, що після закінчення „боротьби” майже кожен відчуває здивування...  самим собою. Починаючи ГРУ з незнайомцем, ми переконані, що це тільки він є джерелом несподіванок і загроз. Однак під час процесу я розумію, що також з мене самої виринають різні почуття і реакції, про які я не знала 
і навіть не підозрювала. Наприклад, про наявні в мені агресію, гнів чи інші пристрасті. Раніше я проектувала ці негативні почуття на інших, тепер я знаю, що вони належать тільки мені.
 
*
Отже,  ГРА Роман Пукара, здається, є реалізацією фундаментального наказу Сократа: «Пізнай самого себе». Це автопізнання зроблено тут певною мірою  парадоксально: не безпосередньо, через вглядування вглиб себе, але опосередковано - коли увагу зосереджено на Іншому як партнерові в ГРІ. Рівною мірою це стосується обох сторін безсловесного діалогу. Одночасно тут наявне досвідчення з автопсії значення іншої сентенції Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю.” Після завершення процесу „ручної розмови” ви не можете опиратися рефлексії, що ми самі стали для себе несподіванкою, оскільки виявилися різні, раніше вже наявні емоції, почуття й імпульси,  яких ми не розуміли, і які, врешті-решт, керували нашою поведінкою.
Отже, люди після закінчення ГРИ не залишаються такими самими, якими були сідаючи до неї.
Таємницю цього перетворення можна пояснити двома способами:
Раціональним: кожна взаємодія впливає на подальшу манеру нашої поведінки і мислення. Або метафізичним. За останнім, ГРА, позбавлена раціонального контролю, залучаючи здебільшого екстраментальні когнітивні здібності, уможливлює появу нашої самості, яка існує в кожній людині сферою душі, задушеної зазвичай егоцентричнм я. 
ГРА саме тому, що є чимось безкорисливим, позбавленим практичних і прагматичних цілей, звільняє нас духовно. Тим, що процитований на початку автор «Книги Юкела» , визначає як нескінченний простір між „піском реальності” і «блакиттю Небуття». У такому просторі можна розмовляти з кожним, як живим, так і мертвим. Як можуть розмовляти люди між собою, так і люди з богами. І в обох напрямках.
 
  ***
Мотто тексту з : Edmond Jabes, Księga Jukiela. Przel. Adam Wodnicki. Posłowie Maurice Blanchot. Wydawnictwo Austeria. Kraków. 2004  . s. 27 i s. 37